Степан Баран - Український державний і громадський діяч

Степан Баран

(25 січня 1879 - 4 липня 1953)

Сьогодні 71 річниця з дня смерті видатного українського державного та громадського діяча родом з Галичини – Степана Барана. Народився він у с. Крукеничі (нині Яворівський район Львівської області). Упродовж 1902-1906 рр. навчався на юридичному факультеті (паралельно навчався на філософському факультеті) Львівського університету. У 1909 р. отримав ступінь доктора права. Продовжив філософські студії у Берлінському та Віденському університетах. У 1913 р. повернувся до Львова й активно долучився до громадсько-політичного життя, одночасно займаючись адвокатською практикою. Склав останній заповіт І. Я. Франка (березень 1916). Один із керівників Української націонал-демократичної партії. Протягом 1915-1918 рр. видавав у Львові тижневик «Свобода». У 1918-1919 рр. - член Національної Ради ЗУНР, Державний секретар (міністр) земельних справ у першому уряді ЗУНР. Розробив проект першого українського земельного закону, що мав вирішити земельну проблему на західноукраїнських землях. Від жовтня 1919 до липня 1920 рр. - заступник голови Всеукраїнської Національної Ради в м. Кам’янці-Подільському (період Директорії УНР). Підготував проект Конституції УНР, який був ухвалений Всеукраїнською Національною Радою. Був головним редактором газети «Український прапор», головним редактором часопису «Діло» у Львові (з 1924), у 1928-1930 рр. видавав тижневик «Подільський голос» у Тернополі, 1939 р. — тижневик «Національна політика» у Львові. У 1922-1939 рр. проживав у Тернополі, де очолював філію «Просвіти» (1922-1924). Міжвоєнна політична діяльність С. Барана тісно пов’язана з діяльністю Української народно-трудової партії (УНТП) і Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). Упродовж 1928-1939 рр. чотири рази обирався послом польського сейму, у якому мав авторитет високого фахівця аграрних, освітніх та церковних справ. Під час Другої світової війни перебував у Холмі, де спрямував свої зусилля на об’єднання дій українських політичних партій у боротьбі за відродження Української держави. З осені 1944 р. в еміграції (Німеччина), 1951- 1953 рр. - голова уряду УНР в екзилі. Найвідоміші праці: «Новий краєвий статут і нова виборча ординація до галицького сейму» (1914), «Устрій Української держави. Проекти Конституції Української Народної Республіки» (1920), «Нова виборча ординація до громад» (1933), «Історія української адвокатури» (1934), «Земельна справа в Галичині» (1947). Помер у Мюнхені.